800 до 1200 - Консульське право

800 до 1200 осіб.

У XVI ст., визначаючи чисельність місії, найчастіше дотримувались принципу, за яким кількість членів місії ви­значалась рангом дипломатів, важливістю завдань та поче­стями. Не було однакового підходу щодо кількісного скла­ду місії. На Заході місія, що складалася із 150 осіб, вважа­лася великою, в Італії місія нараховувала не більше 80 осіб. Переважно формувалися місії, що налічували ЗО—40 осіб.

Найчастіше одноосібні місії супроводжувались ще однією особою і лише за виняткових обставин, що були обумовлені відповідною таємницею чи поспішністю, дипломат міг від­мовитись від захисту, який йому надавали підлеглі.

До основних документів, якими забезпечували членів спеціальних дипломатичних місій, належали інструкції, кредитиви, меморіали та повноваження.

Отримавши наказ про включення до складу місії, дип­ломат був зобов'язаний докладно ознайомитися зі своїми завданнями. Для цього йому видавали письмовий доку­мент — інструкцію, де пояснювалися причини місії та її зав­дання, а також формально підтверджувались доручення. Якщо потрібно було виконати декілька завдань, то на кож­не з них видавали окрему інструкцію. У німецькомовних країнах замість інструкції видавали кредитив, який був значно коротший за змістом і передбачав привітання, чітке обґрунтування місії, прізвище посла та прохання довіряти йому.

Серед інших документів варто виділити меморіал — письмовий документ, що містив більш точні вказівки щодо церемоніалу. Він базувався на інструкції і доповнював її додатковими вказівками, здебільшого щодо технічного боку

справи, наприклад, стосовно маршруту подорожі або так­тики ведення переговорів.

Часто для ведення переговорів були потрібні спеціальні повноваження. У цих повноваженнях акредитуюча сторона запевняла, що вона призначила дипломата з власної ініціа­тиви, уповноваживши його на ведення переговорів та підпи­сання договору. Найбільш важливим було запевнення в то­му, що володар буде дотримуватись домовленостей, досяг­нутих дипломатом. Чи було це насправді — питання не стільки дипломатичного права, скільки зовнішньої політи­ки. А тому особа, яка скеровувала місію, могла застрахува­тися, заздалегідь зауваживши, що її обіцянка стосується лише угоди, яка жодною мірою не буде відхилятись від даних нею вказівок. Проте такі обмеження й повноважен­нях використовувались досить рідко. Повноваження як офіційні документи правового характеру, що мали найви­щу юридичну силу, складались здебільшого латинською мо­вою (у Польщі переважали документи латиною, в Москов­ській державі їх оформляли російською мовою).

Під час виконання спеціальної місії особа дипломата користувалась недоторканністю і звільнялась від судової юрисдикції приймаючої держави. Проте на шляху пряму­вання дипломатів очікували всілякі небезпеки аж до погра­бування та вбивств. Найбільш небезпечними вважались місії до Туреччини.

Якщо випадки порушення недоторканності особи дип­ломата траплялись досить рідко, то спроби вплинути на незалежність дипломата і його дії в багатьох державах спо­стерігалися часто. Причиною була занадто велика недовіра до дипломата, якого здебільшого розглядали як засланого шпигуна. Ця обставина та, ймовірно, підозра, що дипломат міг вплинути на підлеглих володаря і налаштувати їх про­ти нього, призводила до того, що багато володарів прийма­ючої держави обмежували свободу пересування членів місії. Особливо це стосувалось Московської держави, де членам спеціальних дипломатичних місій надавали опікуна, який визначав маршрут їх руху, тоді як у країнах Західної Євро­пи дипломати могли подорожувати будь-якою дорогою.

Привілеї та імунітети на той час аж ніяк не були абсо­лютними, а тому принципу недоторканності та звільнення від юрисдикції дотримувались радше з політичних мірку­вань і страху перед репресіями, ніж із поваги до цих приві­леїв. Водночас у країнах Західної Європи дипломатів нерід­ко притягували до відповідальності за порушення законів країни перебування, але їх ніколи за це не страчували і не призначали їм тривалого ув'язнення.

На відміну від Московської держави, в Західній Європі приміщення місії вважалось недоторканним, хоча досить часто траплялися випадки проникнення в них з метою за­тримання злочинців, які намагались знайти там притулок.

У всіх європейських державах дипломати володіли на території третіх держав значно меншим обсягом привілеїв та імунітетів, ніж у країні перебування, хоча вони вважа­лись недоторканними і там.

У XVI—XVII ст. із впровадженням у життя постійної дипломатії призначення спеціальних місій не втрачає акту­альності. Це означає, що в цей період дві форми дипломатії доповнюють одна одну. З настанням періоду класичної дип­ломатії (XIX — поч. XX ст.) спеціальні дипломатичні місії скеровуються у відповідні держави лише в особливих ви­падках.

Інститут спеціальних місій розвинувся, головним чином, після Другої світової війни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, по­глибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком за­собів зв'язку, транспорту тощо. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що скеровуються і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, пред­ставників генерального штабу і закінчуючи місіями ниж­чого рангу, які скеровуються з різноманітних важливих для

держави питань (укладення тексту договору, участь у про­токольно-церемоніальних заходах тощо).

Враховуючи назрілі тенденції щодо розвитку інституту спеціальних місій, Комісія міжнародного права ООН вклю­чала до порядку денного XII сесії (1960 р.) питання про дипломатію ad hoc. На сесії комісія здійснила спробу виро­бити проект статей про спеціальні місії, де було б сформу­льоване правове положення спеціальних місій та її членів. В основі проекту був закладений принцип аналогії з постійни­ми дипломатичними представництвами. Але оскільки спе­ціальні місії можуть бути дуже різноманітними за характе­ром і складом, відповідно їх важко підпорядкувати однома­нітним правилам, що регулюють постійні представництва.

З огляду на це Секретаріат ООН, згідно з рішенням XVI сесії Генеральної Асамблеї ООН, доручив Комісії міжна­родного права і ООН розробити спеціальний проект Конвен­ції про спеціальні місії, де були б сформульовані відповідні правові положення, що визначають режим спеціальних мі­сій. Роботу з підготовки проекту Конвенції очолив югослав­ський учений М. Бартош.

Після багаторічної роботи комісії XXIV сесія Генераль­ної Асамблеї ООН 8 грудня 1968 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії, яка з грудня того ж року була відкри­та для підписання її державами. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.


^ 6.2. ПОНЯТТЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ДИПЛОМАТИЧНИХ

МІСІЙ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ


З огляду на багатовікову дипломатичну практику діяль­ності спеціальних місій, неможливо однозначно визначити їх поняття, зміст та класифікувати. Тим не менше, як з тео­ретичного, так і з практичного боку це питання потребує розв'язання.

Більшість авторів, які досліджують питання диплома­тичного і консульського права, наголошують на існуванні двох основних типів дипломатичних місій: постійна та спе­ціальна. У цьому контексті вони розрізняють дипломатич­них представників у плані "stricto", тобто осіб, які діють у складі постійної дипломатичної місії, та дипломатичних представників, які мають характер "largo", тобто членів спеціальних дипломатичних місій. Треба зазначити, що оби­дві групи мають однаковий дипломатичний статус.

Керуючись цим підходом, можна виділити такі види дип­ломатичних місій: посольства або дипломатичні представ­ництва, представництва держав при міжнародних органі­заціях, спеціальні дипломатичні місії.

Якщо проаналізувати поняття "спеціальна дипломатич­на місія", очевидно, найбільш правильно буде використати при цьому визначення, закріплене у ст. 1 Конвенції про спе­ціальні місії: "Спеціальна місія є тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і скеровується од­нією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання".

Це визначення спеціальної дипломатичної місії скла­дається з чотирьох основних елементів: 1) суб'єктний еле­мент визначає, що місія відряджається для підтримки відно­син між двома державами; 2) органічний елемент містить тезу про те, що місія є органом акредитуючої держави, яка представляє її волю у міжнародних відносинах; 3) функціо­нальний елемент означає, що завдання місії чітко визна­чені, хоча сфера її діяльності не завжди має бути чітко обме­жена; 4) часовий елемент передбачає, що спеціальна місія має тимчасовий характер, а це, своєю чергою, означає, що період її функціонування має бути короткий.

Відповідно до ст. 1 Конвенції, суб'єктна сфера застосу­вання спеціальної дипломатичної місії обмежується двома державами і не передбачає можливості її використання у ба­гатосторонніх відносинах, оскільки статус дипломатичних місій, скерованих на конференцію, що скликається міжна­родною організацією, закріплений Віденською конвенцією про представництво держав у їхніх відносинах з міжнарод­ними організаціями універсального характеру в 1975 р.

Питання щодо відряджання та приймання у себе спеці­альної місії належать до компетенції сторін і розв'язуються за їх взаємною згодою. Домовленість може бути виражена у вигляді договору, який передбачає обмін певними місія­ми, нот, джентльменської угоди тощо.

Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, міжнародна організація) мають право скеровувати і прий­мати спеціальні місії.

Органічний елемент поняття "спеціальна місія" містить умову, згідно з якою місія представляє акредитуючу дер­жаву і відповідно є органом цієї держави, який представ­ляє її в зовнішніх зносинах. Це значною мірою відмежовує спеціальну дипломатичну місію від інших видів тимчасо­вих місій, зокрема тих, що мають технічний характер. Наприклад, сьогодні відбувається чимало зустрічей експер­тів різних галузей, які обговорюють різні проблеми між­народних відносин, однак не всі вони користуються стату­сом спеціальних дипломатичних місій. Отже, спеціальна дипломатична місія має бути органом акредитуючої держа­ви, уповноваженим виражати її суверенну волю в межах дорученого їй завдання.

У разі виникнення спору між акредитуючою і приймаю­чою державами стосовно дипломатичного характеру спеці­альної місії застосовується кілька об'єктивних критеріїв оцінки характеру місії: дипломатичні титули і ранги, дип­ломатичний паспорт, дипломатична віза та повноваження.

У таких випадках держави здебільшого керуються нор­мами звичаєвого права або міжнародної ввічливості.

Функціональний елемент поняття "спеціальна місія" визначається її завданнями. Більш конкретно функції спеці­альної місії визначає акредитуюча держава за згодою на це приймаючої держави (ст. 3). Отже, як уже зазначалося, спеціальна місія може діяти в межах тих завдань, які їй доручено. Але це не означає, що завдання не можуть бути розширені за взаємною згодою сторін. У кожному випадку формування спеціальної місії її функції мають бути чітко визначені.

Часовий елемент поняття "спеціальна дипломатична місія" містить умову тимчасовості такої місії і за його допо­могою як у теорії, так і в практиці здійснюється розмежу­вання між спеціальними дипломатичними місіями та по­стійними дипломатичними представництвами. Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі її функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у мо­мент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цьо­го не можна зробити висновок про те, що час її діяльності завжди є короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років.

Відомо, що склад, завдання й характер діяльності різних спеціальних місій неоднакові. З огляду на це їх класифіку­ють за певними критеріями. У міжнародно-правовій літера­турі існують різні підходи щодо проведення такої класифі­кації. Якщо їх узагальнити, то можна виділити такі види спеціальних місій:

  1. Некогерентна класифікація, в якій відсутній однорід­ний критерій.

  2. Класифікація, в якій береться за основу правовий ста­тус членів спеціальних місій.

  3. Класифікація за суб'єктами.

  4. Змішана класифікація за предметно-суб'єктним кри­терієм.

  5. Предметна класифікація.

Автори, які використовують некогерентну класифікацію (Р. Генет, К. Стефко, І. Бліщенко, М. Бартош), ставлять собі за мету проведення ідентифікації різноманітних форм спеціальних дипломатичних місій для з'ясування їх суті, змісту й особливостей. Найбільш вдалою видається класифі­кація М. Бартоша, який, аналізуючи основні аспекти діяль­ності спеціальних місій, провів їх диференціацію на такі види:



Прихильники другого підходу щодо класифікації спеці­альних дипломатичних місій беруть за основу критерії пра­вового статусу членів місії та обсяг дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, якими вони наділені. Відповідно спеці­альні місії поділяють на такі види:

В основі третього підходу до класифікації спеціальних місій закладено суб'єктний елемент. Згідно з таким крите­рієм виділяють:

На думку Е. Сатоу, який є прихильником четвертого підходу щодо класифікації дипломатичних місій, останні поділяють на:

Представники п'ятого підходу застосовують предметний критерій.

Крім цього, використовуються й інші підходи щодо кла­сифікації спеціальних місій за:

Якщо брати за основу критерії рангу, відповідно можна виділити місії, очолювані главами держав, міністрами, по­слами, особами, які мають дипломатичний ранг, та особа­ми, які його не мають. Однак при цьому виникають значні труднощі, що стосуються визначення міжнародно-правово­го статусу таких спеціальних місій. Тим не менш, лише всебічна диференціація різновидів спеціальних місій із за­стосуванням декількох критеріїв класифікації сприяє ці­лісному уявленню про цей інститут дипломатичного права.


^ 6.3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ


Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змо­гу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтри­мання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказу­ють, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб'єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити вис­новок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб'єкти міжнародного права.

Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеці­альну місію в іншу державу для розв'язання питання, яке становить для них спільний інтерес.

У дипломатичній практиці досить часто трапляються випадки, коли спеціальні місії (особливо на вищому рівні) послідовно відвідують декілька країн упродовж короткого терміну. Це, найчастіше, один географічний район (напри­клад, Близький Схід, Західна Європа, Індокитай тощо). Од­нак, як зазначає К. К. Сандровський, "з правової точки зору це буде не одна спеціальна місія, а радше послідовний лан­цюг таких місій, оскільки переговори, які веде місія, про­водяться з кожною державою окремо, в різний час і на те­риторії різних держав" [11].

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною складовою для скерування або прийняття спе­ціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання спеці­альної місії не пов'язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам викори­стовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов. При цьому держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши прий­маючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та потреби цієї місії. Вона може та­кож, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує, що більшість держав не ставить будь-яких кількісних ра­мок для спеціальних місій, за винятком випадків, коли в до­говорі подається застереження щодо кількості спеціалістів.

На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман, хоча деякі члени Комісії міжнародного права, яка займалася підготовкою проекту цієї Конвенції, пропонували його як необхідну вимогу стосовно спеціальної місії (Е. X. Ареча-га). М. Бартош справедливо вважав, що надання візи є пере­конливим вираженням згоди щодо прийняття глави і чле­нів місії.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, пред­ставники акредитуючої держави в спеціальній місії, а та­кож члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни прий­маючої держави не можуть бути призначені до складу спеці­альної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути у будь-який час анульована.

До складу спеціальної місії може входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Якщо члени постійного дипломатичного представниц­тва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони збері­гають привілеї та імунітети членів дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Акредитуюча держава має завчасно повідомити Міні­стерство закордонних справ або інший орган приймаючої держави про склад спеціальної місії, прибуття й остаточне відбуття членів місії та припинення їх функцій у місії. Під час розгляду проекту Конвенції члени Комісії міжнародно­го права пропонували вимагати від членів спеціальних місій, глави спеціальної місії, які є генералами, адмірала­ми та офіцерами дійсної військової служби, попереднього повідомлення і згоди держави перебування. Але цю пропо­зицію не було прийнято, оскільки щодо цієї групи осіб уже давно склалися відповідні звичаєві норми.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акре­дитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції в місії. Причому та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття її на тери­торію приймаючої держави.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає в межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас сто­совно глави і членів деяких спеціальних місій, які обійма­ють відповідні посади у державі, що акредитується (напри­клад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є persona non grata. Такі дії могли б бути ква­ліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту вста­новлення місією офіційного контакту з Міністерством закор­донних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При цьому початок здійснення функ­цій спеціальною місією не залежить ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Вирішальна роль у діяльності спеціальної місії належить главі місії. Якщо скеровуюча держава його не призначила, то один із представників скеровуючої держави, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеці­альної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначе­ний, уповноваженому представнику чи через постійне дипломатичне представництво.

Усі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої держави, ведуться з Міні­стерством закордонних справ або з іншим органом прийма­ючого уряду, щодо якого є домовленість.

Що стосується першості глав декількох спеціальних місій, вона визначається за звичаєм, прийнятим в ООН — за англійським алфавітом назв держав. Питання про стар­шинство не виникає, якщо переговори ведуться між спеці­альною місією й органами держави перебування. Старшин­ство серед членів спеціальної місії визначається згідно з порядком, встановленим главою місії з урахуванням дип­ломатичних рангів членів місії. Якщо до складу спеціаль­ної місії входять члени уряду, вони мають певні переваги перед іншими членами місії в плані старшинства.

Якщо йдеться про спеціальні місії (їх ще називають це­ремоніальними), відповідно старшинство серед глав місій визначається протоколом приймаючої сторони (п. 2 ст. 16).

Під час розробки проекту Конвенції про спеціальні місії голова комісії М. Бартош, керуючись практикою диплома­тичної діяльності багатьох держав, вважав, що коли глава церемоніальної місії не має дипломатичного рангу посла або посланника, такі місії треба вважати наступними після місій, що мають главу в ранзі посланника. Під час святко­вих церемоній місце спеціальних місій має бути перед по­стійними місіями.

Місце перебування спеціальної місії визначається за зго­дою між зацікавленими державами. При цьому місія може відкривати власне представництво поблизу місця, де вона виконує свої функції. Якщо місія здійснює поїздки краї­ною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипло­матичне представництво скеровуючої держави. Якщо вона виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитись про те, щоб ця місія мала декілька місць перебування, з яких вони можуть обрати основне.

За відсутності згоди місцем перебування спеціальної місії є місце, де розташоване Міністерство закордонних справ приймаючої сторони.

Глава спеціальної місії має право використовувати пра­пор та інші символи акредитуючої держави на приміщен­нях, які займає місія, включаючи резиденцію глави місії, а також на його транспортних засобах, якщо вони викори­стовуються з офіційною метою. Безумовно, при цьому тре­ба брати до уваги закони, правила та звичаї приймаючої держави.

Спеціальні місії двох або декількох держав можуть зібра­тися на території третьої держави лише після отримання прямо висловленої згоди цієї держави, яка зберігає за со­бою право на її анулювання.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення ді­яльності спеціальних місій, що існують на момент їх розір­вання.


^ 6.4. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ


У преамбулі Конвенції про спеціальні місії зазначаєть­ся, що спеціальним місіям завжди надавався особливий режим, відповідно привілеї та імунітети, що стосуються спе­ціальних місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективного виконання функцій спеціальних місій як місій, що за своїм характером представляють дер­жаву.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, за­кріплені у ст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги харак­тер і завдання спеціальної місії. Головна особливість поля­гає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком.

У разі прохання з боку спеціальної місії приймаюча дер­жава зобов'язана сприяти їй в одержанні потрібних при­міщень, а також у створенні належних житлових умов для її членів. Це стосується, передусім, орендованих приміщень. Принагідно зазначимо, що ст. 23 Конвенції не покладає на приймаючу державу обов'язок брати участь у витратах на оплату членами місії житлових приміщень, оскільки спеці­альна місія не звільняється від сплати податків, зборів і мита, що являють собою оплату за конкретні види обслу­говування.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. Це означає, що представники приймаючої держави не можуть увійти туди інакше, як за згодою глави спеціальної місії, або, у відповідних випадках, за згодою глави постійного дипломатичного представництва відряд­жаючої держави, акредитованого в приймаючій державі. Така згода може передбачатися у випадку пожежі або іншо­го стихійного лиха, що становить серйозну загрозу гро­мадській безпеці, лише в тому разі, якщо немає змоги отри­мати безпосередню згоду глави спеціальної місії або, у від­повідних випадках, глави дипломатичного представництва. Гадаємо, що це положення ст. 25 п. 1 суперечить загаль­ноприйнятій дипломатичній практиці, тому що воно ство­рює можливості для зловживань з боку властей держави перебування.

На приймаючу державу покладено спеціальний обов'я­зок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень і спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або ображання її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що викори­стовується для роботи, а також транспортні засоби корис­туються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та вико­навчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження.

Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у які забороняється або регулюється з міркувань дер­жавної безпеки, приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам спеціальних місій свободу пересування і поїз­док її територією тією мірою, якою це необхідно для вико­нання функцій спеціальної місії. При цьому варто наго­лосити на праві членів спеціальної місії вільно контактува­ти із постійним представництвом у державі перебування незалежно від місця знаходження спеціальної місії.

Безумовно, однією з найнеобхідніших умов успішного функціонування спеціальної місії є свобода зносин. За ст. 28 Конвенції, приймаюча держава повинна дозволяти й охоро­няти вільні зносини спеціальної місії для всіх офіційних цілей. При зносинах із урядом акредитуючої держави, її дипломатичними представництвами, консульськими уста­новами та іншими спеціальними місіями або з окремими групами тієї ж місії, де б вони не перебували, спеціальна місія може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи кур'єрів та закодовані або зашифровані депеші. Але встановлювати й експлуатувати радіопередавач вона може лише за згодою приймаючої держави.

Офіційна кореспонденція спеціальної місії, вся кореспон­денція, що стосується спеціальної місії та її функцій, недо­торканна.

Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатич­ної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Всі місця, зайняті поштою спеціальної місії, мусять мати ви­димі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією. Місія може використовувати дипломатичних кур'єрів ad hoc. їх право­вий статус такий самий, як у кур'єра, якого використову­ють постійні дипломатичні представництва згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., хоча і в першому, і в другому випадку цього явно недостат­ньо. А тому зараз у Комісії міжнародного права ООН на стадії завершення перебуває проект Конвенції про дипло­матичних кур'єрів.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії, потрібно, насамперед, виокремити прин­цип особистої недоторканності глави і членів дипломатич­ного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають ареш­ту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаю­ча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність.

Особисті приміщення представників акредитуючої дер­жави в спеціальній місії та членів її дипломатичного персо­налу користуються такими ж недоторканністю і захистом, що й приміщення спеціальної місії.

Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу користуються імуні­тетом від кримінальної юрисдикції приймаючої держави. Вони користуються також імунітетом від цивільної та адмі­ністративної юрисдикції приймаючої держави, крім ви­падків:

а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території приймаючої держави, якщо тільки особа не володіє ним від імені акредитуючої держави, для потреб місії;

б) позовів, що стосуються спадкування, щодо яких особа виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном, спадкоємець, відмовник від спадкоємства як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної особою в приймаючій державі за межами її офіційних функцій;

г) позовів про відшкодування збитків, завданих унаслідок випадку, що стався за участю транспортного засобу, використовуваного за межами офіційних функцій особи.

Винятки, передбачені у п. 2 ст. 31, вичерпні та не підля­гають розширеному тлумаченню.

Крім цього, представники акредитуючої держави в спеці­альній місії та члени її дипломатичного персоналу не зобо­в'язані давати свідчення як свідки. Принагідно зазначимо, що імунітет від юрисдикції представників спеціальної місії і членів дипломатичного персоналу в державі перебування не звільняє їх від юрисдикції акредитуючої держави.

Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита (особистих і майнових, державних, районних і муніципаль­них), за винятком непрямих податків, зазвичай включених у ціну товарів або обслуговування, зборів і податків на при­ватне нерухоме майно, що перебуває на території приймаю­чої держави, якщо особа не володіє ним від імені акредиту­ючої держави для потреб місії. Однаковою мірою це стосу­ється податків на спадщину та мито, які стягує приймаюча держава, зборів і податків на приватний дохід, джерело якого є у приймаючій державі, та на капіталовкладення в комерційні підприємства у приймаючій державі (ст. 33). У цьому випадку їм можуть бути висунуті цивільні позови, вони не можуть посилатися на свій імунітет стосовно подат­ків на спадщину та мито, які стягують відповідні органи приймаючої держави.

Приймаюча держава не має права примушувати пред­ставників акредитуючої держави в спеціальній місії до ви­конання ними різних трудових та державних обов'язків, не­залежно від їх характеру, а також до таких військових обо­в'язків, як реквізиція, контрибуція та військовий постій.

Згідно з Конвенцією, приймаюча держава, у межах прий­нятих нею законів і правил, дозволяє ввозити предмети, призначені для офіційного користування спеціальною мі­сією, для особистого користування представниками акре­дитуючої держави в спеціальній місії та членами її дипло­матичного персоналу і членами їх сімей, які живуть з ними, і звільняє від усіх митних зборів, податків і пов'язаних з цим зборів, за винятком складських зборів, зборів на перевезен­ня та подвійного роду послуги.

Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, на які не поширюються винятки, викла­дені вище, або предмети, ввезення і вивезення яких заборо­нене законом чи регулюється карантинними правилами приймаючої держави. Такий огляд проводять лише у при­сутності особи або її уповноваженого представника.

Поширена практика, коли член дипломатичного персо­налу і глава спеціальної місії на території країни перебу­вання можуть перебувати разом із дружиною та іншими членами сім'ї. Члени сім'ї глави і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії, що перебувають разом з ним, користуються, якщо вони не є громадянами держави пере­бування, такими ж привілеями та імунітетами, як і член дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39).

Приймаюча держава не може обмежувати в'їзд членів сім'ї спеціальних місій. Такі обмеження можуть застосову­ватись лише щодо певних спеціальних зон, які є предметом особливої турботи держави з приводу її безпеки, забезпе­чення правопорядку тощо.

Конвенція встановлює також відповідні привілеї та іму­нітети для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу (ст. 36—-37). Інші члени спеціальної місії та чле­ни приватного обслуговуючого персоналу, які є громадянами приймаючої держави і постійно в ній проживають, кори­стуються ними у тому обсязі, в якому це допускає прийма­юча держава. Остання зобов'язана здійснювати свою юрис­дикцію над цими особами так, щоб не втручатися у здій­снення функцій спеціальної місії.

Позаяк члени спеціальної місії є представниками акре­дитуючої держави як суб'єкта міжнародного права, відпо­відно лише вона може відмовитися від імунітету та юрис­дикції, причому ця відмова має бути завжди належним чином виражена. Відмова від імунітету та юрисдикції щодо цивільної або адміністративної справи не означає відмову від імунітету щодо виконання рішення, для чого вимагаєть­ся спеціальна відмова. Якщо хтось із членів спеціальної місії подасть позов із названої категорії справ, — це позбавляє його права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зу­стрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним по­зовом (ст. 41).

Конвенція не виключає можливість укладення держа­вами на основі принципу взаємності угоди про надання привілеїв та імунітетів адміністративно-технічному та об­слуговуючому персоналу спеціальної місії, аналогічної на­даним дипломатичному персоналу.

Важливим теоретичним і практичним питанням є визна­чення часових рамок, у межах яких члени спеціальних місій мають право користуватися привілеями та імунітетами. Згідно з п. 1 ст. 43 Конвенції, кожен член спеціальної місії користується ними з моменту вступу на територію прийма­ючої держави з метою здійснення своїх функцій у спеці­альній місії або якщо вони вже перебувають на цій тери­торії з того моменту, коли про їх призначення повідомляєть­ся Міністерству закордонних справ або іншому органу приймаючої держави, щодо якого є домовленість.

Якщо функції членів спеціальної місії вичерпуються, їх привілеї та імунітети припиняються у той момент, коли вони залишають територію приймаючої держави або після закінчення розумного строку, встановленого для цієї мети, але продовжують тривати до цього часу навіть при збройно­му конфлікті. У випадку смерті члена спеціальної місії члени його сім'ї продовжують користуватися привілеями та імунітетами, на які вони мають право, до закінчення ро­зумного строку для залишення території приймаючої дер­жави.

Треба зазначити, що навіть під час збройного конфлікту приймаюча держава повинна надавати сприяння, необхід­не для якомога швидшого виїзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами приймаючої держави, та членів сімей таких осіб незалежно від їх грома­дянства. У разі потреби вона зобов'язана надавати в їх роз­порядження транспортні засоби для них самих та їх майна.

Крім цього, приймаюча держава має забезпечити вивезен­ня зі своєї території архівів спеціальної місії.

За відсутності або при розірванні дипломатичних чи консульських відносин між акредитуючою і приймаючою державами та якщо функції спеціальної місії припинили­ся, акредитуюча держава може, навіть у випадку збройного конфлікту, довірити охорону її майна й архівів третій дер­жаві, прийнятній для приймаючої держави.

Важливим моментом у Конвенції є положення про те, що без шкоди для своїх привілеїв та імунітетів особи зобо­в'язані поважати закони і постанови приймаючої держави. Вони не мають права втручатися у внутрішні справи цієї держави. Представники акредитуючої держави в спеці­альній місії та члени її дипломатичного персоналу не повин­ні займатися у приймаючій державі професійною або комер­ційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Принципове значення мають положення ст. 49 Кон­венції, що стосуються недопущення дискримінації між дер­жавами. Однак не вважається дискримінацією, якщо дер­жава застосовує будь-які положення Конвенції обмежуваль­но через аналогічне застосування цього положення до її спеціальної місії в акредитуючій державі або якщо держа­ви за звичаєм або угодою між собою змінили обсяг переваг, привілеїв та імунітетів для своїх місій. Така зміна не засто­совується щодо держав за умови, що вона не буде несумісна з об'єктом і метою цієї Конвенції та не впливає на здійснен­ня третіми державами своїх прав або на виконання ними своїх зобов'язань.

На завершення розгляду питання про привілеї та імуні­тети, а також аналізу Конвенції про спеціальні місії варто зазначити, що вона відкрита для підписання всіма держа-вами-членами ООН або будь-якої зі спеціалізованих уста­нов (Міжнародного агентства з атомної енергії чи учасників Міжнародного суду), а також будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною Асамблеєю ООН стати учасницею цієї Конвенції. З огляду на те, що сьогодні майже всі дер­жави є членами ООН, не існує жодних дискримінаційних норм щодо її підписання.

Безумовно, Конвенція має певні недоліки, однак вона стала значним кроком до подальшого розвитку сучасного дипломатичного права.


Контрольні запитання

  1. Норми якої Конвенції поширюються на делегації та делегатів міжнародних конференцій і конгресів?

  2. Які норми договірного права, крім Конвенції 1969 р., регулюють правовий статус спеціальних місій?

  3. Чим відрізняється спеціальна місія від представниц­тва при міжнародних організаціях?

  4. Які зобов'язання виникають у третьої держави щодо спеціальної місії, що здійснює транзитний проїзд через її територію?

5. Хто має право відмовитись від імунітету?


Розділ 7


Дипломатичне право міжнародних організацій

7.1 Поняття та особливості прояву дипломати в межах міжнародних організацій

7.2 Розвиток і кодифікація дипломатичного права міжнародних організацій

7.3 Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

7.4 Делегації та спостерігачі держав в органах міжнародних організацій і на міжнародних конференціях

7.5 Привілеї та імунітети


^ 7.1. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

ПРОЯВУ ДИПЛОМАТІЇ В МЕЖАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ


Дипломатія, як уже було зазначено вище, знаходить свій прояв у різних формах і методах. Ця обставина переконли­во доводить, наскільки об'ємною і багатогранною є ця полі­тична та правова категорія. Особливо це простежується в діяльності міжнародних міжурядових організацій, кіль­кість яких на міжнародній арені неухильно зростає.

З метою більш широкого аналізу цього питання треба, очевидно, зупинитися на деяких загальнотеоретичних по­ложеннях, що стосуються правосуб'єктності міжнародної організації.

Міжнародні міжурядові організації як форма багато­стороннього співробітництва держав створюються держава­ми при потребі та виникають із об'єктивних засад міжна­родних відносин. їх міжнародна правосуб'єктність, мета, компетенція, повноваження, структура органів та інші фак­тори залежать від волевиявлення держав-членів. При утво­ренні міжнародної організації держави виступають як су­веренні та рівноправні, які не підпорядковуються жодній владі будь-якого іншого утворення. Вони засновують міжна­родну організацію на підставі особливого міжнародного договору — статуту. Особливість міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права виявляється, передусім, у відсутності такої властивості, як суверенітет. За своєю юридичною природою права міжнародних організацій і пов­новаження їх вищих органів відрізняються від суверенних прав держави та їх верховних органів. Незважаючи на те, що міжнародні організації створюються державами, вони отримують власне "життя", яке значною мірою незалежне від волі і бажання окремих держав-членів, але при цьому вони не володіють суверенітетом. Це зумовлено тим, що вони мають власну волю й обсяг повноважень, необхідних для виконання ;х функцій.

Повноваження, якими держави-члени наділяють органі­зацію, не виключають відповідних повноважень держав у тих же сферах діяльності, тобто тут не відбувається замі­на суверенних прав держав відповідними повноваженнями міжнародної організації. Отже, можна зробити висновок, що міжнародна організація не обмежує суверенітет держав більшою мірою, ніж це робить міжнародне право, яке ґрун­тується на узгодженні волі держав. Водночас не можна також забувати і про те, що держава і міжнародна організація як суб'єкти певної міжнародної угоди рівні між собою. Укладаючи міжнародні угоди, між­народна організація нарівні з державами бере участь у ство­ренні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що низка статутів міжнародних організацій, а також багатосторонніх конвенцій, укладених державами, передбачає представництва при організаціях держав-членів. У міжнародно-правовій літературі представництво держав-членів при організаціях ООН та ЮНЕСКО отримало назву "активного і пасивного права посольств".

На думку відомих фахівців у галузі права міжнародних організацій О. Шибаєвої та М. Поточного, термін "активне і пасивне право посольств" не може бути застосований у прак­тиці міжнародних організацій з огляду на велику різнома­нітність такого представництва. Як доказ власної позиції вони відзначають, що представництво держав-членів при міжнародних організаціях має односторонній характер, і при цьому організації не мають постійних представників у державах-членах. Ще одним аргументом з їх боку є те, що таке представництво наявне не при всіх міжнародних ор­ганізаціях.

Але, як відомо, навіть сьогодні між державами не зав­жди повною мірою реалізується принцип взаємності щодо функціонування їх постійних дипломатичних представ­ництв.

Безумовно, "активне і пасивне право посольств" міжна­родними організаціями реалізується дещо інакше, ніж дер­жавами, оскільки це зумовлено похідним характером їх правосуб'єктності та обмеженістю функціональних потреб цих організацій. Крім цього, не вся термінологія, що засто­совується щодо держави, може бути прийнятна для міжна­родної організації. Значною мірою це стосується і диплома­тичного права міжнародної організації.

Тим не менш, незважаючи на особливий характер пред­ставництва міжнародних організацій, це не применшує публічно-правового характеру їх повноважень у сфері дип­ломатії та реалізації міжнародної правосуб'єктності зага­лом. В установчих договорах багатьох міжнародних органі­зацій загального характеру зафіксоване право посадових осіб цих організацій користуватися відповідними привіле­ями та імунітетами, необхідними для незалежного виконан­ня ними своїх функцій у діяльності організації. Беручи до уваги цю обставину, в міжнародно-правовій літературі їх названо такими, що мають функціональний характер. Щодо вищих посадових осіб, зокрема Генерального секретаря та його заступників, спеціалісти-міжнародники переважно вказують на їх дипломатичний привілей та імунітет.

Але справа не лише у назвах, що має здебільшого теоре­тичне значення, а в тій важливій ролі, яку вони відіграють у забезпеченні виконання завдань міжнародної організації.

Як уже зазначалося вище, дипломатична діяльність міжнародної організації відрізняється багатьма параметра­ми від аналогічного виду діяльності держав. Наприклад, у практиці міжнародних організацій оголошення певної осо­би, особливо службовця, persona non grata (де цей термін не використовується) супроводжується більш складною про­цедурою, ніж у дипломатичній практиці держав. Така про­цедура одночасно стосується як влади держави, місцезна­ходження штаб-квартири організації, так і міжнародної організації, а інколи й держави, громадянином якої є служ­бовець чи представник. Дещо інакше, ніж у практиці дер­жав, реалізується принцип першості серед постійних пред­ставництв держав при міжнародних організаціях. Він ви­значається не за датою подання офіційних документів главою представництва, а за алфавітним порядком розташування держав, які беруть участь у роботі певної організації.


^ 7.2. РОЗВИТОК І КОДИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Практично до кінця XIX ст. дипломатична діяльність держав не виходила за рамки двосторонніх відносин. Од­нак потреби економічного розвитку суспільства і пов'яза­ний з ними науково-технічний прогрес уже тоді зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання цілої низ­ки нових, раніше невідомих сфер взаємовідносин між дер­жавами (авіація, атомна енергетика, зв'язок тощо).

Для задоволення інтересів значної кількості держав ос­танні вдалися до укладення багатосторонніх угод, що в кінцевому підсумку призвело до появи міжнародних об'єд­нань, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Серед перших, найбільш впливових міжнародних адмі­ністративних союзів потрібно виділити: Міжнародний те­леграфний союз, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз для охорони промислової власності, Міжнародний союз залізничних сполучень. Вони започаткували діючі міжна­родні організації на противагу всесвітнім конгресам і конфе­ренціям, які належали до тимчасових міжнародних органів. Перші постійно діючі міжнародні організації були неполі-тичного характеру, оскільки для організацій політичного характеру ще не було необхідних передумов.

Першою постійно діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, статут якої був розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версаль-ського мирного договору 1919 р. Фактично утворення цієї організації стало підсумком роботи багатосторонньої дип­ломатії, яка щойно почала зароджуватись. Саме Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї органі­зації мав право мати свого постійного представника за міс­цем перебування штаб-квартири, і за ним визнавались дип­ломатичні привілеї.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в Органі­зації Об'єднаних Націй. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, то в ООН їх кількість лише з 1961 р. по 2000 р. збільшилась майже вдвічі.

Спочатку положення про постійних представників членів ООН при Організації було зафіксоване в Резолюції IV сесії Генеральної Асамблеї, в якій було встановлено, що вони є дипломатичними працівниками при великому дипломатич­ному органі. Згідно з Резолюцією, держави-члени ООН ске­ровують їх для підтримання контакту з іншими членами і для інформації. Вони можуть виконувати представництво і на Асамблеї, і в усіх інших органах Організації.

Виконуючи ці функції, постійні представники і дипло­матичний персонал користуються дипломатичними привіле­ями. Зокрема, 26 червня 1947 р. ООН уклала зі США спеці­альну Конвенцію про повагу до привілеїв та імунітетів членів Організації Об'єднаних Націй. Але при цьому доціль­но підкреслити, що ця Конвенція має дві особливості: по-перше, привілеї поширюються лише згідно з угодою з дер­жавним секретарем США і, як правило, на осіб до секрета­ря включно (аташе привілеями не користується); по-друге, державний секретар США може після попередніх перего­ворів з Генеральним секретарем ООН вказати, що особа порушує закони США своєю поведінкою, а тому мусить по­кинути країну, куди вона прибула.

Звичайно, міжнародна організація як специфічний суб'єкт міжнародних відносин не має власної території, а використовує для розміщення штаб-квартири "гостинність" одного з її членів, має особливий правовий статус порівня­но з постійними дипломатичними представництвами при двосторонніх відносинах. Специфічною рисою міжнародної організації є участь у її діяльності щонайменше трьох дер­жав, що в кінцевому підсумку відповідно відбивається на характері методів і форм діяльності організації. Ілюстра­цією такого стану речей є використання в обігу щодо міжна­родної організації таких формулювань, як "багатостороння дипломатія", "колективна дипломатія" та "парламентська дипломатія".

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних органі­зацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжна­родного права, не можна не відзначити, що він не супровод­жувався процесом його кодифікації. їх статус був визначе­ний переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кож­ної міжнародної організації окремо. Винятком із цього пра­вила була Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізо­ваних установ ООН від 2 листопада 1947 р., прийнята ще на початку діяльності системи органів ООН. Вона значною мірою повторювала положення Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р. Таке зволікання з кодифікацією права міжнародних організацій, очевидно, можна поясни­ти, передусім, труднощами, які треба було подолати під час кодифікаційних робіт, пов'язаних із різноманітністю міжна­родних організацій, а саме: їх масштабами діяльності, ме­тою і характером, організаційною структурою, членством, формами впливу на держав-членів. Після численних дис­кусій Комісія міжнародного права ООН зосередила зусилля на проведенні кодифікаційних робіт з питань статусу, при­вілеїв та імунітетів постійних представництв держав при міжнародних організаціях, а також делегацій, які скерову­ються до їх органів або на конференції, що проводяться цими організаціями.

На черговій XVI сесії Комісія міжнародного права прий­няла правильне рішення, яке стосувалося позитивної від­повіді про те, що відносини між державами та міжнародни­ми організаціями мають дипломатичний характер і підля­гають регулюванню дипломатичним правом. Безумовно, з усієї групи питань у відносинах між державами і міжна­родними організаціями потрібно було дати першочергову вичерпну відповідь на питання щодо правового статусу пред­ставництва при міжнародній організації, оскільки це пи­тання зачіпає інтереси багатьох держав і найбільш набли­жене до питання про дипломатичне представництво, право­ве положення якого вже було врегульоване Віденською конвенцією 1961 р.

Конференція проходила у Відні з 4 лютого 1975 р. Вона прийняла Конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. В основу Конвенції покла­дені положення Віденських конвенцій 1961 р. і 1963 р., а та­кож Конвенції про спеціальні місії 1969 р., що стосуються головним чином привілеїв та імунітетів.

Прийняття Організацією Об'єднаних Націй цієї Кон­венції знаменує виконання першого етапу широкомасштаб­ної роботи, розгорнутої Комісією міжнародного права у пла­ні кодифікації принципів і норм, що мають універсальний характер і стосуються регулювання сфери, пов'язаної з пред­ставництвом держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями. У 1976 р. Комісія розпочала роботу з реалізації другої частини завдання, причому значно важчого і більш складного, тобто з кодифікації принципів і норм, що ста­новлять правовий статус, привілеї та імунітети міжнарод­них організацій (як універсальних, так і регіональних), їх службовців, експертів та інших осіб, які беруть участь у ді­яльності цих організацій, але при цьому вони не є представ­никами конкретних держав.

Після деякої перерви було прийнято дуже важливий правовий акт, який значно зміцнив безпеку персоналу ООН та інших осіб, що беруть участь у численних миротворчих, гуманітарних та інших операціях під егідою ООН.

9 грудня 1994 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про безпеку персоналу ООН і персоналу сприяння.

9 Репецький В. М.

Ця Конвенція встановила покарання злочинів і визначила їх перелік, а також процедуру притягнення до відповідаль­ності осіб, які підозрюються у вчиненні замаху на життя та безпеку членів військових, політичних або цивільних під­розділів, що беруть участь в операціях ООН, або спеціалістів і експертів міжнародних організацій, які перебувають на території, де відбувається операція ООН. Конвенція зобов'я­зує держави укладати спеціальні угоди стосовно статусу пер­соналу, залученого до операцій ООН. З огляду на те, що Конвенція не регулює питання привілеїв та імунітетів, такі угоди повинні містити положення, що стосуються привілеїв та імунітетів військових та поліційних частин, які є учас­никами цих операцій, особливо осіб, які не користуються привілейованим статусом згідно з Конвенцією ООН від 13 лютого 1946 р.

Якщо йдеться про джерела дипломатичного права міжна­родних організацій, то, як і у відносинах між державами, такими джерелами є:

Серед джерел дипломатичного права міжнародних орга­нізацій важливе місце посідає внутрішньодержавне право та внутрішнє право міжнародних організацій, а також док­трина юристів-міжнародників.


^ 7.3. ПОСТІЙНІ ПРЕДСТАВНИЦТВА ДЕРЖАВ ПРИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Як уже зазначалося вище, перші постійні дипломатичні представництва держав при міжнародній організації з'яви­лися в період функціонування Ліги Націй. Після Другої світової війни вони отримали подальший розвиток і право­ве закріплення основних положень у різних юридичних актах. Зокрема, їх правовий статус був визначений на ос­нові багатосторонніх міжнародних договорів, двосторонніх договорів, угод про місцеперебування штаб-квартири з прий­маючою державою, а також згідно з нормами внутрішньо­державного права. Проте універсальний характер правово­го положення постійного представництва при міжнародних організаціях був закріплений у Віденській конвенції 1975 р.

У процесі діяльності міжнародних організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних ор­ганізаціях: постійні та тимчасові представництва. Постійні представники держав, акредитовані при певній міжнародній організації, тривалий час очолюють постійну місію, в якій склад персоналу майже аналогічний з постійним диплома­тичним представництвом. Тобто сюди входить дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Тимчасові представництва держав, які іменуються делегатами та експертами, посилають ad hoc для участі в ро­боті сесії міжнародної організації чи їх основних органів або скликаних ними конференцій. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975 p., держави-члени, якщо це не суперечить нормам міжнародної організації (її Статуту), можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а та­кож залучатися до реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією та її членами.

Держави, що не є членами організації, якщо це допус­кається правилами організації, можуть
0044772455920473.html
0044900092883830.html
0045042953159093.html
0045143526632995.html
0045325234507176.html